Звичайний робочий день. Метро. Майдан Незалежності. Молодий хлопчина у військовій формі, років 25

Звичайний робочий день, я дуже поспішаю і вирішую подолати свій шлях за допомогою метро. Майдан Незалежності, мій потяг поїхав у мене перед носом, тож я стою і просто спостерігаю за людьми.

Його я побачила відразу. Молодий хлопчина у військовій формі, обвішаний наплічниками, років 25, з русявою бородою. Він стоіть на проході і розглядає перелік станцій. Видно, що він розгублений і трохи дезорієнтований, заглядає в свій телефон і щось шукає там.

Люди біжать повз нього, штовхають і він озирається навкруги, наче шукає, кого б спитати. Дві спроби звернутися до перехожих закінчуються невдало.

Мені до нього йти метрів 10 і я рушаю. Я підходжу і питаю: «Вам допомогти?». Він дивиться на мене блакитними очима і каже: «Як потрапити на Лаврську?». Я пояснюю і розумію, що він мене не чує. Чує, але погано. Він рукою показує на вухо і приближає до мене своє обличчя. Я не знаю, чому.

Можливо, він після контузії, можливо, в метро просто дуже голосно, але я пояснюю йому знову вже голосніше.Він розуміє, киває у відповідь і… бере мою руку двома долонями, стискає на знак подяки і притискає до свого серця. «Дякую Вам!», – каже хлопчина і йде до ескалатору. Його спина з рюкзаками зникає у людському потоці, а я залишаюся стояти посеред натовпу.

Відчуття його долонь, які тримали мою руку, ще довго жило в мені окремим життям. Коли я доїхала до свого місця призначення, то люди, які чекали на мене спитали, що сталося, чому у мене очі мокрі. А я не знала, як пояснити.

В пам‘яті була фігура того хлопця, який безпорадно намагається до когось звернутися із простим запитанням. А всі йдуть повз, спішать, біжать, не розуміючи, що це він, той хлопчина у пікселі, дав ім таку можливість.

Можливість поспішати, кохати, зневажати… можливість жити.

#завдякитобі

Фото з інету, не моє.

Анастасія Ніколаєва.

Джерело

Share
error: Content is protected !!