Ірма Вітовська: «Моя баба Іванка була ще малою. Казала, що есесівці та енкаведісти то одне те саме, тілько мовлять різно …»

Мій прадід (батько діда і також маминого батька), Овсієнко Данило, був одним з тих “чорносвиток” або “чорножупанників”, про яких писав Довженко. Уродженець с.Стечанка (зараз це “Чорнобильська зона”..12 км до Чорнобиля.. село згоріло) був мобілізований до лав радянської армії з лопатою ,,якою за 8 років до того,закопував 4х дітей своїх ,померлих в голодовку ( як казав мій дід,що вижив… з 7 ми ,вижило 3) і з тою ж лопатою його та багатьох “хахлов” (як сказав Жуков)

“Больше положим, меньше в Сибирь сошлем”.. пішов воювати… воював.. пропав безвісті (( або втонув при форсуванні Дніпра..?..невідомо.. Прабаба і діти шукали.. так і тиша(( Зник назавжди Овсієнко Данило.. Його син, мій дідо Борис не воював, бо був неповнолітнім..

По війні служив в Латвії, де познайомився з моєю бабою Надією, яка з 1927-го року жила там, після того як розкоркулили та розстріляли її батька Сидіра просто на конюшні, бо коней любив і захищав як міг.. було це в сусідній Росії, Псковській області і збудував він там школу та клуб фондував сільського лікаря та його сім’ю..

Його дружина була латвійкою і померла, коли бабі не було ще 2-х років.. то ж у 27-му її латвійська родина якось змогла забрати дітей, бабусю та її брата Андрія. Андрія в 41-му (після окупації, але як совєти називали “звільнення” Латвії) забрали в армію.. Воював.. Поранений був під Братиславою.. Мав багато нагород… Совєтську власть не любив.. до смерті.. Воював за людей..

Баба була молода дівчина і мало що розповідала про ту війну.. єдине те, що готувала партизанам..( це зараз я розумію, що партизани в Латвії були “Лісові брати” і, мабуть, тому мало розповідала, бо час був такий..

Брат мого діда, батька мого тата, Вітовського Михайла, Іван був мобілізований вже в західній Україні, село Медуха Галицького району, в час, коли фронт проходив вже там і котився в напрямку Берліну.. Там йому вдалось зникнути і якось з американцями та його майбутньою дружиною (дівчиною, що вивезли на роботи гітлерівці з Полтавщини) добратись до Канади.. де і прожив все життя..

А для родини теж.. “пропал безвести”.. Батьки так і не побачили його більше… Лише за Горбачова мій дідо Михайло побачився з ним.. Навіть літав до Канади.. Мій дідо був підлітком в війну, але бігав зв’язковим у хлопців з лісу.. у бандерівців. Ось так.. брати..

А баба моя Іванка була ще мала, але теж бігала з дітиськами навколо села і патронувала та здіймала галас чи на “німці” чи на “совєти”.. Казала, що есесівці та енкаведісти то одне те саме, тілько мовлять різно…

А прості солдати були різні.. Пам’ятає і шоколад та апельсин, що вперше спробувала від німецького солдата, і великий кусень хліба з горою тушонки від совєцького (вперше то слово ” тушонка” від нього почула, але засмакувало).. а ще як її баба рятувала родину євреїв з дітьми, котрі втекли з лісу, де їх мали знищити… Війна – не увєсєлітєльная прогулка на танках з “можем павтаріть”…

Це пам’ять, біль, страх, жах, сльози і муки…

Це іспит залишитись людиною.. !!! І це катівня.. катівня мрій, любові, дружби, родини, дитячого сміху, материнських сердець… Всіх!!!! Всього світу… біль

Ірма Вітовська-Ванца

Share
error: Content is protected !!